Це був явний натяк на конфлікт щодо судової системи, коли частина американської еліти підхопила риторику ізраїльтян, які протестували проти судової реформи та ототожнювали позицію Верховного суду з існуванням демократії в цій країні.
Пост також виділив другий ключовий момент, а саме, що Ізраїль не може підривати політичну стабільність в регіоні. Важливою частиною у розбудові цієї стабільності є досягнення політичного рішення, яке дозволить створити окрему та життєздатну палестинську державу.
Підписуйтесь на наш фейсбук
Пост вказує на зростання симпатій до палестинців серед американської громадськості, особливо серед молодого покоління, і на той факт, що серед усіх опитаних найбільша кількість респондентів висловилася саме за таке рішення, яке б передбачало існування двох держав. Це, своєю чергою, означає, що в майбутньому все більше американців не будуть готові давати уряду в Єрусалимі
карт-бланш на будь-яку політику, а тому потенційний кінець «особливих відносин» може отримати суспільне схвалення.
В інших текстах наводилися додаткові аргументи щодо того, чому немає сенсу продовжувати ці відносини в нинішній формі. Їхні автори писали, що Ізраїль – це багата країна, а тому фінансова підтримка його втратила сенс. Щобільше, це країна з ядерною зброєю й сильною та боєздатною армією, а тому військова підтримка також не потрібна. Тим більше коли на кону можлива криза навколо Тайваню, яка залучить американські сили та ресурси в такому обсязі, який важко собі уявити та прогнозувати.
Це підводить нас до ще однієї причини, чому буде нелегко повернутися до гармонійних відносин між Єрусалимом і Вашингтоном. Йдеться про фундаментальні зміни в американській політиці. Стає все більш очевидним, що Близький Схід втрачає першочергове значення, яке він мав для США протягом багатьох десятиліть. Це значною мірою зумовлено поступовою втратою значення нафти, яка протягом так довгого часу була кров'ю світової економіки.
Величезні кошти, які адміністрація Байдена вкладає в енергетичну трансформацію, призведуть до того, що в найближчі десятиліття близькосхідна нафта перестане відігравати ту життєво важливу роль, яку вона відігравала, наприклад, у 1970-х роках, коли ОПЕК перекрила кран, що спричинило світову кризу. Зараз еквівалентом нафти все частіше стають мінерали, необхідні для виробництва електричних батарей і сонячних панелей, а вони знаходяться зовсім в інших місцях, і доступ до них контролюють інші країни.
Можливо, саме тому Вашингтон так спокійно відреагував на іранську угоду з Саудівською Аравією, укладену за підтримки Китаю. Можливо, саме тому президент Байден міг дозволити собі так відверто вороже ставитися до саудівського правителя, якого – ще до обрання президентом – він називав парією.
Для США найважливішим став Китай і щодо цього в Конгресі існує міжпартійний консенсус. Частиною суперництва з Китаєм є протистояння з Росією в Україні, що й зумовило відновлення своїх впливів у Європі.
Таким чином, відбувається двосторонній процес: Америка з найвірнішого союзника Ізраїлю перетворюється на його звичайного союзника, а Ізраїль – з незамінного союзника Америки в ключовому регіоні світу перетворюється на звичайного важливого союзника в регіоні, який також поступово переходить в категорію просто важливих регіонів.
Проте не лише американці висловили своє занепокоєння станом демократії в Ізраїлі. Заклики підтримати протести лунали й у Європі. Зокрема, на сайті аналітичного центру «European Policy Center» з'явився текст, в якому доволі лаконічно стверджується, що «підтримка демократичних цінностей не є втручанням у внутрішні справи держави».
Однак найважливішим був не сам заклик, оскільки за своєю суттю він нічим не відрізнялося від багатьох подібних про збереження демократії, які з'явилися в багатьох місцях на початку року, а слова в кінці тексту. Звернення закінчувалося, зокрема, відозвою до Європейського Союзу перестати грати роль глядача в цій суперечці. При цьому автори тексту використали слово bystander (англ. «свідок»), яке зазвичай вживається в контексті досліджень Голокосту, коли, згідно з однією з дослідницьких шкіл, учасники подій поділяються на три категорії: «perpetrators, victims and bystanders» або «винуватці, жертви та свідки».
Не можна позбутися відчуття, що автори імпліцитно мали намір додати більше драматизму до нинішньої ситуації та підштовхнути Європу до дій також шляхом створення морального важеля, пов'язаного зі ставленням політиків до того, що сталося в минулому. Це звучить дещо фальшиво, й в будь-якому випадку дуже тривожно.
Ліберали люблять добре попоїсти
Найбільшу загрозу для Ізраїлю становить, безумовно, Іран. Риторика його лідерів, які десятиліттями говорять про знищення Ізраїлю, тобто «собаки на ланцюгу великого сатани – Америки», останнім часом набула тривожної правдивості. Адже одне, коли про знищення Ізраїлю кричали іранські політики, у яких були лише танки та гармати, що, як правило, викликало посмішку жалю, але зовсім інше, коли це саме говорять політики, чия країна реально наближається до створення власної ядерної зброї.
Я не збираюся гратися в пророка та оцінювати, чи є прагнення Ірану до створення ядерної зброї просто бажанням убезпечити свою країну від можливого нападу, як стверджують багато спостерігачів. Для мене важливо те, що це прагнення є фактом. Ядерна угода 2015 року лише відтермінувала процес отримання збагаченого урану, а не запобігла цьому. Рано чи пізно Іран буде здатний самотужки виробляти боєголовки, тоді як ракетні технології він вже має. Тої миті на Єрусалим і Тель-Авів чекає знищення.
Про це, власне, і йшлося у заклику «готуватися до війни», процитованому на початку статті. Одного разу Ізраїлю успішно вдалося зупинити ядерну програму у ворожій країні, у 1981 році, атакувавши реактор за допомогою авіації. Тоді це був Ірак. Не виключено, що подібну операцію зараз планують у військовому штабі в Тель-Авіві, хоча технологічний розрив між ізраїльською армією та арміями країн регіону з того часу значно скоротився і ризики проведення такої операції значно збільшилися.
Дедалі сильнішими стають голоси, які закликають здійснити атаку ще до того, як Іран отримає можливість завдати удару, і керівництво країни може опинитися перед дилемою, подібною до тієї, що стояла перед Шестиденною війною 1967 року.
Але тоді, менш ніж через 20 років після створення держави, соціальна згуртованість Ізраїлю і готовність його народу діяти на захист незалежності були на зовсім іншому рівні. Зараз доречно повернутися до фундаментального розколу, який виявив конфлікт навколо судової реформи на початку цього року. Розколу, який Майкл Орен, вже цитований вище, назвав «тектонічним».
Суть його в тому, що світські нащадки сіоністів, які вибороли державу, це інші люди. Це ті, хто на питання, як вони святкують Песах, відповідають, що їм подобається це свято, тому що вони люблять добре попоїсти.
Такий підхід викликає жах у релігійних євреїв. Обидва табори називають себе євреями, мають однакове походження і громадянство, але все частіше ставляться один до одного як до чужих. Перші служать в армії, захищаючи всю країну, в той час, як другі звільнені від військової служби.
Ортодоксальні не воюють
У книзі «Єрусалим», на сторінках, що містять опис військової ситуації в місяці, що передували проголошенню заснування Ізраїлю, її автор Симон Себаг Монтефіоре пише, що «на початку 1948 року єврейський квартал Старого міста перебував в облозі, а оборона ускладнювалася великою кількістю ортодоксальних євреїв, які відмовлялися брати участь в бойових діях». Місто Давида захищали 213 бійців Хагани, Іргуна і Палмаха. Як скрупульозно повідомляє Монтефіоре, 39 з них були вбиті, а 134 поранені. З 27 синагог 22 були зруйновані.